Коли я була немовлям. Пам'ять.

Хтось каже, що це неможливо - пам'ятати такий ранній вік. Але є багато тих, хто таки пам'ятає і має підтвердження від батьків, що такі події були.

Хтось не пам'ятає свого дитинства взагалі, а чиясь пам'ять витіснила, навіть, події шкільних років. Але це все зберігається в підсвідомості.

В наукових статтях описують розвиток дитини до року, те, як вона бачить та сприймає світ. Тобто, хтось спостерігав за поведінкою дітей та робив висновки. Власний досвід до таких досліджень не прив'яжеш. Тільки через власні інтерпретації.

Коли я згадую такі фрагменти свого дитинства, то відчуваю себе в тих моментах, наче зараз перебуваю там.

Спочатку відчуття маминого тіла, запах її шкіри. Це перший спогад - коли я, немовля, сповите в пелюшці, у мами на руках - відчуття повного спокою. Досі тіло пам'ятає відчуття, коли мама мене сповивала. Перед очима її образ, як вона схилилась наді мною і загортає в пелюшку, а потім в ковдру. Стає так затишно.

Це були перші спалахи усвідомлення, які закарбувалися в пам'ять.

Наступний яскравий момент: я граюсь в дитячому дерев'яному ліжечку-манежі, яке має "стіни" з вертикальних тоненьких перемичок, за які дуже зручно триматись маленькими ручками. Я вже вмію підніматись та стояти на ніжках. Коли набридає чи стомлююсь, сідаю і граюсь з іграшками. Чомусь вони теж вже почали набридати, стали не такими цікавими, як були раніше.

Мама поруч. Прасує білизну.

І тут... вона кудись пішла. За межі кімнати.

Вона і раніше так робила, і я сприймала спокійно. Чи не пам'ятаю своїх попередніх реакцій? Цього разу мені раптом стало страшно: "Куди вона зникла? Чи повернеться?" Я починаю плакати. Спочатку тихенько. Мама не повертається. Тривога наростає, і я вмикаюсь на повну.

В дверях кімнати з'явилась мама.

Фух. Полегшало, але продовжую трішки тихіше. Мама підходить і бере на руки. Заспокоює. Пояснює, що вона поруч, просто виходить на кухню, бо там на плиті готується їжа.

Я розумію про що вона говорить. Я знаю і уявляю все це, бо не раз спостерігала це раніше. Заспокоююсь. Мама повертає мене у манеж. Все добре.

Але коли вона виходить знову, мені стає тривожно, і я починаю плакати. Цього разу я розумію, що мама десь поруч. Але ж я її не бачу! Вона знову зникла. Я починаю голосно плакати, а сама спостерігаю, чи мама чує, що я плачу? Якщо почує, то прийде. Якщо вона таки поруч. Якщо ж не приходить, то може вона вже десь далеко і не чує? Де там та кухня є?!

Аааааа!!!

Мама з'являється в дверях кімнати, ніби виринає з "невідомого звідкілясь".

Підходить, заспокоює і знову йде.

Тепер у мене всередині увімкнулась цікавість. І я перевіряю гіпотезу "я плачу - мама з'являється!" Не встигла вона вийти за двері, як я вмикаю сирену. Але оскільки це вже не справжній страх, а цікавість, то виходить якось трішки фальшиво. І я сама те відчуваю.

З невеличкою затримкою мама повертається, трішки напружена. Бере мене на руки і несе показати де вона і чим займається, коли залишає кімнату. Я уважно слухаю все, що вона говорить. Вона розповідає все в деталях, ніжно і спокійно. Ми виходимо з кімнати і заходимо на знайому кухню.

Вау! Яке відкриття! Я знаю це місце! Я тут була сотні разів, але тепер, я розумію де саме вона знаходиться! Поруч з кімнатою, в якій стоїть манеж! Ми тільки-но звідти! І це якихось кілька маминих кроків!

Уявляєте? Це ж так просто! Ось за цими дверима! Мама не зникає внікуди! Вона виходить за двері і потрапляє одразу на кухню! На кухню, яку я знаю! Оце так...

Два знайомі елементи в просторі зв'язались в моїй голові в один. Моя карта світу збільшилась. Тепер я могла уявити план будинку. В будинку було ще дві кімнати, але до них не було дверей, і вони якось непомітно вписались в план раніше. Я не хвилювалась, коли мама виходила туди. А ось там, де двері... за які не можна самій - це був окремий пазл. Мене туди чарівним чином переносили на руках. Ррраз, і я вже там. Прямо, як портал в інший вимір.

Історія ще не закінчилась. Мама тримала мене на одній руці, а іншою помішувала манну кашу, яка кипіла в каструльці. Суп вже вимкнула. Вона продовжувала розповідати про те, що вона робить, і що вона завжди поруч, тож я не маю хвилюватися, якщо мама виходить за двері. Бо ж у неї купа справ, які треба зробити. Іноді вона має виходити на вулицю, але далеко вона ніколи не йде. Я поглянула на двері, які вели на вулицю і трішки напружилась, але оскільки прямо зараз мама була поруч, то відкинула хвилювання. Я сиділа на її сильній руці, обійнявши за шию, і уважно слухала, усвідомлюючи по-новому всі процеси.

Ця історія трапилась, коли мені було близько 7 місяців. І я чітко пам'ятаю, що на той момент ще не розмовляла. Мама послідовно давала відповіді на всі мої запитання, як тільки вони з'являлись в моїй голові. Я тільки могла підказати, вказуючи пальчиком, і видаючи голосом чи мімікою, що мене щось цікавить. І отримувала бажані відповіді.

Можливо, саме тоді мама навчила мене уважно слухати інших. Бо і без зайвих запитань я можу отримати всі необхідні відповіді.

І, можливо, тому мені завжди було важко задавати запитання вчителям, лекторам, коли вони казали: "Є запитання?" Ні, ще не визріли. А як тільки визріють, їх обов'язково задасть хтось інший, або ж я знайду власну відповідь, якщо то для мене важливо.

О, матінко моя, то я ще й лінива через це!)) Всі відповіді отримувала вчасно без зайвих зусиль.

Не хвилюйся, мамо, життя з тим впоралось - лінощі не на часі, а запитань, на які треба самій шукати відповіді, нескінченна кількість.

---

Штучний інтелект підкинув своїми приколами підказку: залишайте поряд з дитиною свій фантом!

Іноді діти здатні бачити більше. Хоча з вашим поверненням до кімнати дитина може розгубитися, намагаючись зрозуміти де ж його справжня мама)) Мала таку історію з молодшим сином, коли йому було років 2, хоча про фантоми тоді ще не чула. Про цю історію розповім в іншому дописі.