Спогади. Село Поділ на Полтавщині

Зараз збиралась займатись геть іншими справами... Але згадалась мама... батько... Вони мені сьогодні наснились. Щемно на серці. Десь всередині почали вигулькувати фрагменти мого дитинства. Дід Павло - "Павло Степанович" серед односельчан, баба Катя... Найрідніші, найдобріші, найсильніші, наймудріші люди в моєму житті.

Дід, баба... зараз наче звучить грубо. Але так було прийнято називати. Бабуся розповідала, які строгі правила були у них в сім'ї колись... до того, як почали з'являтись онуки. І мама згадувала: "Всі в сім'ї боялись батька. Він був строгий, але справедливий." А далі... чим старіші, тим більш сентиментальніші ставали. Тож, мені, як молодшій онуці, повезло не мати особливого страху перед ними. Тільки безмежна любов та повага.

***

Село Поділ на Полтавщині... Прямо попід трасою. Одразу за Коноплянкою... В Коноплянці був невеликий лісок-посадка, ми ходили з дядьком Степаном, чоловіком старшої маминої сестри, тьоті Марусі, за маслюками.

А ще ми їздили велосипедами з ним в Бірки за білими грибами. Назбирали аж два мішки. Ледве довезли. Дядько Степан був дуже веселим. З ним завжди було цікаво. Колись він був капітаном корабля. Ходив у міжнародні рейси. Тьотя Маша і дядя Стьопа жили в Маріуполі. І я була щаслива, коли ми могли бачитись в Подолі... З тьотею Марусею ми їздили на річку Псел збирати мати-й-мачуху... В селі Коноплянка, з лівого боку від траси, як їхати з Києва на Полтаву, був магазинчик (може і зараз він там є). По ньому я завжди орієнтувалась, що ми майже приїхали. І всередині в грудях все підіймалось, наче ми в'їжджали в якусь чарівну казкову місцину, де на нас чекали дива. Ми їхали до найрідніших людей. Які завжди нас чекали. Там було по справжньому затишно і спокійно.

*** - Добрий день, - привіталась я, дівчинка років восьми, до тітоньки, яка визирала над невисоким дерев'яним парканом і з цікавістю дивилась на мене. Я йшла сільською стежкою до магазину. Вперше. Сама. Раніше мій дідусь сам завжди їздив велосипедом за продуктами. Кілька разів брав мене з собою. Приблизно ж наче дорогу запам'ятала і напросилась піти сама. В невеличкому селі було прийнято вітатись з усіма, кого зустрінеш. Я ж звикла вітатись з тими, кого знала. Але тітонька так уважно мене роздивлялась, що пройти мовчки повз було зовсім "якось невиховано". - Добрий! А ти, мабуть, Саніна? - почула у відповідь. Я одразу не зрозуміла і здивовано подивилась на тітоньку. - Ну точно! Павла Степановича онука, Саніна дочка... на Саню схожа. - А... так, - закивала головою я.

Спочатку я подумала, що вона говорить про мого батька. Його звали Саша, Олександр Миколайович. Але ж, з якого б дива аж така фамільярність? Може вони вже добре знайомі? Потім до мене почало "доходити". Мою маму звали Оксана, а ще - Ксенія Павлівна. Санею її називали тільки найближчі рідні, тут у Подолі. А тітонька, хоч і була мені зовсім не знайома, але могла ж знати маму, як Саню...

Повз проходила ще одна жінка. Привіталась до першої, ми вдвох привітались до неї. - Ти, мабуть, Бондарів? Павла Степановича? - звернулась вона до мене. - Бо у нас тут таких схожих наче і нема нікого.

- Так, це Саніна, - відповіла перша. - Ага, ото ж я і дивлюся, - задоволена тим, що одразу вгадала, додала друга. - Як там Павло Степанович? Як мама? А чи давно ви приїхали? Чи на довго? Це ви з Києва?

І хоч ми жили не в самому Києві, то не мало значення. Всіх, хто жив ближче до столиці, ідентифікували, як "київські", "з Києва".

Видно було, що вони б ще про щось хотіли поговорити, але відповіді мої були короткими, розмова "видихалась". Тож, ми розпрощались, і я пішла. Це був перший досвід "впізнаваності" незнайомими людьми. З нього я дізналась, що про нашу сім'ю тут знають, тож можна не боятись заблукати. Що я, мабуть, схожа на маму на стільки, що мене впізнають, знаючи її. А ще відчула повагу до Павла Степановича і певну дистанцію... яка зупинила тіточок від додаткових запитань та коментарів, які, було видно, так і просились назовні)).

***

Спочатку ми приїздили з мамою в село "до діда з бабою" на пару днів влітку. Виїжджали міським автобусом до траси Київ-Харків, малювали табличку "Полтава" і голосували. Найчастіше нам везло, і нас забирав рейсовий автобус, який їхав до Полтави чи Харкова.

Найулюбленішою моєю зупинкою був Пирятин. Там завжди продавали смачні смаколики, пирятинські пряники.

Ще була зупинка в Лубнах. Там ми просто виходили з автобуса розім'ятись. За 1-2 дні, поки ми були в селі, мама намагалась переробити все, що діду з бабою було важко вже робити: ми виносили перини та подушки на сонце, щоб сонечко їх продезинфікувало, вибивали з них пил;

мама носила воду з колодязя-журавля, гріла її відрами та прала постільну білизну;

готувала їсти та мила посуд;

прибирала в хаті... все, що встигала. Я допомагала. Не тому що така трудяща, ні. Просто хотілось поспілкуватись, а доки всі зайняті, то й поговорити немає можливості. Тож, щоб пришвидшити процес, і щоб мамі легше було, то долучалась. Смартфонів тоді ще не було. Хтозна, як би тоді поводилась...

З нетерпінням завжди чекали можливої зустрічі з рідними з Полтави - дядею Васею (маминим старшим братом), та його доньками - Валічкою та Оксанкою. І коли вони приїздили, простір ще більше наповнювався радістю і затишком. І ми сідали обідати-вечеряти "в ресторані "Абрикос" - під старою, але красивою розвивистою абрикосою, яка росла біля хати. Дід з бабусею постійно були в роботі. Корова, свині, кролі, кури, город, сад. У діда були ще справи в селі - домовитись про оранку, про жнива, купити продуктів, допомогти односельчанам. Допомагати один одному - так прийнято було. Ти допоміг мені - я допоможу тобі. Грошима не прийнято було розраховуватись до якогось часу взагалі. У діда Павла і баби Каті якось все виходило спокійно, виважено. Роботи багато, але без поспіху. Все мало своє місце, все було продумано, все мало бути зроблено на совість, по уму - акуратно, якісно і вчасно. Тільки згодом, коли вже сили почали слабнути, зір підводив, то можна було помітити "неакуратність". При цьому бабуся намагалась і це враховувати - довго і старанно вимивала горловини банок для молока, щоб вони були ідеально чистими напевне.

***

Коли батько власноруч зібрав з двох розбитих "Москвичів" нашу першу автівку (і я трішки до того процесу доклалася), ми приїхали в село всією сім'єю. Бабуся була в захваті і від того, що ми всі приїхали, і від автівки "білої, як нєвєста" (аж в долоні сплеснула, так їй колір запав), і від зятя, якого дуже поважала. Вона наказувала мамі: "Саню, бережи свого чоловіка!" (в сенсі - турбуйся про нього).

*** Першими розповідями від діда та баби були історії про мого старшого брата, який жив з ними, коли був маленький, доки мама з батьком облаштовувались на новому місці на Київщині. Дід тішився з історій, коли малий онук, щось зробив чи сказонув бабусі, а бабуся сміялася, як онук щось сказонув діду. І разом сміялись з того, як він видавав перли сусідці, яка приходила поговорити. Чи смішно було сусідці, не знаю. Але диву-давались всі "який розумний хлопчик".

Все це давно в минулому. Але і в моєму серці. І в серці кожного з нас, хто проживав щось подібне. І завжди можна зазирнути туди, в глибину свого серця, і надихнутись тим теплом, затишком і любов'ю, якими наповнювали цей світ ті, хто вже виконав в ньому свої задачі. І відчути вдячність, тепло, затишок і любов, яку вони заклали в нас, а ми закладаємо в наших дітях, і намагаємось підтримувати в собі і один в одному. Низький уклін і вдячність всім, хто є носієм цього коду - коду людяності та любові. Маємо зберегти та передати далі.